Перейти на главную страницу





главная страница | наши сотрудники | фотобанк | контакт
 



  Цели и задачи Центра  
  Текущий комментарий  
  Тема  
  Автор дня  
  Социология и политика  

  Аналитика  
  Социологические исследования  
  Публикации и интервью  
  Новости  


Наслідки підписання Президентом Віктором Януковичем закону про червоний прапор


26.05.11
[«Главред»]

25 травня у прес-центрі медіа-холдингу «Главред» відбулася прес-конференція на тему: «Наслідки підписання Президентом Віктором Януковичем закону про червоний прапор».

У прес-конференції взяли участь:

- соціальний психолог, політтехнолог Олег Покальчук;

- голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента», політолог Володимир Фесенко;

- директор Центру політичних досліджень і конфліктології Михайло Погребинський.

Володимир Фесенко:

Підписання цього закону – це не більше, ніж політичне позиціонування для своїх виборців. Це не юридична позиція, а ідеологічний маркер, який може дати дивіденди у стосунках із виборцями.

Щодо позиції Президента. Була пауза із підписанням цього закону. Вона виникла з кількох причин. По-перше, ще до 9 травня було очевидно, що підписання цього закону сприймається критично і може стати додатковим чинником обурення в суспільстві. Тому вирішили витримати паузу. А одразу після подій у Львові підписувати цей закон також було невигідно, тому що це означало стати на позицію однієї із конфліктуючих сторін. А на той момент і Президент, і Адміністрація президента виступали як пропагандисти толерантності, примирення, а не як учасники конфлікту.

Проте проблема залишалася. Закон або довелося б підписувати, або накладати на нього вето. І тут вже справа не лише в державних інтересах. Президент представляє конкретну політичну силу і обрав суто політичну логіку – логіку очікувань своїх виборців і однопартійців.

За даними соціологічної служби «Рейтинг», ще в квітні 50% людей підтримували ідею з червоним прапором, 30% – ставилися критично. Негативно цю ідею сприймав лише один макрорегіон країни – Галичина. Інші ставилися або позитивно, або більш-менш нейтрально.

У нас досі, через 20 років після розпаду Радянського Союзу, існує інерція радянських цінностей. Якщо брати ставлення до цієї теми представників окремих політичних сил, то, звичайно, найбільше підтримують цю ідею представники комуністів, але на другому місці – Партія регіонів (54% – цілком позитивно сприймали ідею про червоний прапор, 21% – швидше позитивно, тобто ¾ прихильників у Партії регіонів, і лише 12% ставилися критично). Зважаючи на те, що це відповідає очікуванням його виборців, Президент підписав цей закон.

Але з точки зору державної логіки, враховуючи наслідки подій 9 травня у Львові, як це не парадоксально, це не в дусі ідей правової держави. Але він підписав цей закон, і треба про нього забути. Є відоме прислів’я, яке стосується і часів царату, і Радянського Союзу: «Строгость законов компенсируется их неисполнением». В даному випадку приблизно така ж ситуація має бути.

Цей закон був суто політичним. Оскільки він конфліктогенний, зробили помилку, коли за нього проголосували, і зараз один із найменш конфліктних виходів із ситуації – просто про нього забути. Про нього згадають ближче до 9 травня наступного року. Думаю, що не треба робити великого розголосу, не треба робити провокаційних кроків, проводити демонстративні акції на «чужій», чужій для конкретних політичних сил, території, щоб не створювати штучних політичних конфліктів. Але, думаю, що у Президента не було іншого виходу, окрім як підписати цей закон суто з політичної логіки, а далі – про нього треба на певний час забути, і не робити нових помилок.

Михайло Погребинський:

У нас в основному близькі оцінки, тому особливо сперечатися нема про що. Я з одним не погоджуюся – з тим, що у нас існує «інерція радянських цінностей». Я не дуже розумію, про що йдеться.

Если чувство неприятия фашизма – это «инерция советских ценностей», то пусть они будут еще много-много лет.

Больше всего я озабочен не действиями радикальных националистов. Кстати, не «Свобода» там действовала – там действовали ребята, значительно более радикальные, чем «Свобода». Можно посмотреть их плакаты и сайты. Не буду их называть, чтобы не пропагандировать. Это фантастически радикальные ребята, каких нужно еще поискать в Европе. Судя по тому, что они пишут, их, безусловно, запретили бы в европейских странах.

Больше всего меня не это заботит, потому что радикалы действуют всюду – во Франции, Германии, Северной Европе. Особенно сильная волна связана с антимиграционными делами. Но если посмотреть на реакцию экспертного сообщества, журналистов, на действия радикалов, то можно увидеть, что есть, в общем, с разными оттенками оправдание разных форм радикализма. Я специально делал обзор реакции украинского журналистского и экспертного сообщества. Примерно 2/3 на стороне радикалов – и экспертов, и радикалов, и общественных деятелей. Такая реакция была даже у тех людей, к которым я заведомо с уважением отношусь, например, Мирослав Маринович – диссидент, проректор Католического университета. По определению он – глубоко верующий человек, но тем не менее, он говорит: «Я понимаю молодых людей, которые вышли защитить свои ценности». Это как вообще? Что это значит? Разве это способ защиты – срывать ленточки, топтать флаги? Как это можно понимать?

Если даже такие авторитетные люди «понимают» таких молодых людей, то что уже говорить о нашем журналистском сообществе. Это самое страшное, потому что открывает путь для радикализации общественного сознания, что, на мой взгляд, неминуемо приведет к тяжелым последствиям для украинского государства. Именно действия журналистов, экспертов и общественных деятелей, Савика Шустера и других ребят, которые это организовывают. Где большинство сочувствует не тем, кого били или оскорбляли. Даже если бы никого не били и не раскачивали автобус. Представляете, что значит раскачивать автобус, где сидит 80-летняя бабуся? Она за это время пять раз могла получить инфаркт. А наш зампрокурора говорит, что нет оснований для криминального преследования тех ребят, что раскачивали автобус. Разве нет статьи за хулиганство? Что это значит? Не хотим обострять. Не было высшего указания.

Почему это все произошло? Первое. Главные провокаторы – это депутаты Верховной Рады, которые проголосовали за закон про красное знамя. Закон не нужен, я убежден в этом. Потому что еще с 2000 года есть закон, разрешающий использование символики Великой отечественной войны. Поэтому голосовать за этот закон было глупостью. Но его проголосовали.

Не было бы этого закона – ребята не срывали бы ленточки? Да они это делали каждый раз. Просто теперь за их спиной стоит местная власть, которая у них в руках.

Поэтому я абсолютно не сомневаюсь в том, что был бы закон, не было бы закона – было бы то же самое. Может быть, немного не в такой форме.

Второе. Пророссийские провокаторы. Доля вины лежит на этих радикалах родины. Их приехало 40 человек – а собралось несколько тысяч. Просто смешно. Если бы не было желания спровоцироваться, то было бы по-другому. А теперь говорят – «рука Москвы».

Реакция журналистского и экспертного сообщества очень опасна и провоцирует следующие действия такого характера. Всем нужно остановиться и решить, как вести себя в дальнейшем.

Олег Покальчук:

Сьогодні вранці я повернувся з Криму. Там теж обговорюють цю тему. Щодо відповідальності преси – це дуже слушна думка.

Я згідний з моїми колегами. Політологи завжди висувають кілька рівноцінних версій. Я як психолог розумію, що будь-яке явище, яке трапляється, є сумою кількох різних факторів і обставин. І українські політики, і політтехнологи це прекрасно знають. Це дуже здешевлює бюджет будь-якої акції. І це дозволяє в разі чого перекинути відповідальність на інший бік або взагалі заховати кінці в воду. Тому коли обговорюють те, які точки зору є всередині «Свободи», і хто більший радикал. Звичайно, є й такі, й такі. Найкраще, звичайно, провокувати ситуацію таким чином, щоб це виглядало абсолютно природно. Проблема тільки в наступному: якщо це виглядає настільки природно і органічно, так би мовити, із шароварної точки зору, то це викликає великі сумніви. Особисто у мене є відчуття великої штучності того пафосу, з яким історія роздмухувалася.

Тема червоного прапору – це абсолютний подразник. З таким же успіхом можна було прийняти закон про гей-паради. І була б така сама реакція суспільства, яке до того часу нібито й не цікавилося цією темою. Але в такому випадку суспільство це б почало активно обговорювати, знайшлися б і прибічники, і противники, почалося б обговорення.

Тут ситуація дзеркальна, тому що відбувається повернення у далеке минуле, з якого намагаються витягнути певні архетипи, на які може реагувати суспільство. Але ще раз хочу наголосити, що ці архетипи у сучасному активному, динамічному суспільстві не існують. Тобто це – імітації.

Те, що Президент підписав цей закон, про це колеги сказали краще за мене. Але не підписувати цей закон було б гірше, ніж підписувати.

Психологічно наші праві радикали – це ніякі не праві радикали. Політично вони ліві, ультраліві. В Україні ніколи й не було особливо правих. Їхній радикалізм, порівняно із московськими скінхедами, це просто діти. Тож це така картинка, яка має когось налякати, або у когось забрати гроші на щось, наприклад, взяти гроші в Євросоюзі на боротьбу з правим екстремізмом, взяти гроші у Росії на те саме.

Їхні опоненти – ветерани. А справжні ветерани – це така сама рідкість, як і справжній націоналіст, достатньо музейне явище природи по віку, по фактурі і по переконанням. Бо це переконання позаминулого століття, переконання Маркса і компанії.

Зіткнення цих сил в медійній природі – це виключно відповідальність медіа, на 2/3. Хто ? замовляє, хто підігрує такому типу модерування сигналу – колеги про це теж казали.

Думаю, що це матиме продовження. Колись я займався історією «Білого братства». Схожий тип генерується в суспільстві, він подібний. Нагадаю, ще це секта, яка говорила, що настане кінець світу, із дуже тонко пропрацьованими психотехнологіями маніпуляції і на індивідуальному, і на суспільному рівнях.

Коли трапляється певна екзотична яскрава ситуація, яка добре лягає в медіа, я бачу в цьому завжди режим тестування того, як політтехнологи будуть поширювати це в суспільстві. Побачимо 22 червня.

Михайло Погребинський:

Я хочу вам нагадати про те, що відбулося три дні тому на Канському фестивалі. Там був такий Ларс фон Трієр, один із п’ятьох найкращих сучасних режисерів світу. Хоча я не великий його шанувальник, але я визнаю, що він, мабуть таки, геній. Всі, хто хоч трохи знайомий із творчістю цієї людини, знайомі з його публіцистичною активністю, знають, що він насправді якщо не комуніст, то «лівий» точно. Але 100% не фашист. Він, швидше, антиамериканіст, антиглобаліст, але очевидно, що він – не нацист. Чому я про це згадав? Є речі, де можна відкласти політтехнологічний аналіз та різноманітні інтерпретації і сказати, що такі речі не дозволені. Ми знаємо, що ти не фашист, але подібні слова говорити публічно просто не можна – журі так вирішило і його вигнало.

Коли ви ображаєте літніх людей, не важливо, чи це ветерани ОУН УПА, чи колишні воїни Радянської армії, або ви топчете прапор чужої країни – це має бути абсолютним табу. Але якщо дозволив собі таке – гуляй. Такого в журналістській спільноті немає. Тут не повинно бути нічого особистого. Це має бути табу.

Але ви подивіться на цю реакцію. Нещодавно я дивився ICTV, коли там була одна із провідних представників громадських організацій, відома тим, що під час помаранчевої революції сиділа в Посольстві Сполучених Штатів і звідти керувала процесом. Вона була страшенно незадоволена виступом комуністів, згадувала свого діда, який був воїном Радянської армії, але не було жодного слова, навіть тіні того, що вона засуджує ображання ветеранів – вона засуджувала комуністів, провокаторів, кого завгодно. Вона – розумна жінка, досвідчена. Тим не менше, була ось така реакція.

Я згоден щодо Михальчишина. Я почитав його праці – він точно не дурень, він толковий хлопець. Він для себе обрав: я буду фашистом, мені це зручно. Але ж є різні балбеси, колишні спортивні коментатори, які щиро вірять в ідеї свободи. Я бачу, що він щиро вірить. Він у футболі мало тямить.

Тож я погоджуюся з Олегом у тому, що всі ці елементи, безумовно, мають місце. Я просто хочу наголосити, що на деякі речі повинно бути табу.

І те, що реакція суспільства була не такою, я вважаю, що це загроза для суспільства.

Володимир Фесенко:

Я поясню, що означає «інерція радянських цінностей». Йдеться про позитивне ставлення до символів епохи, в даному випадку – до червоного прапору, ідентифікацію з цією епохою. У нас досі, ми вже 20 років живемо в незалежній Україні, але за даними різних опитувань близько 15% населення і досі вважають себе радянськими людьми. Ставлення до історичних подій, критичне ставлення до УПА. Я не кажу, що це погано чи добре – я констатую, що це є в громадській свідомості, такий собі інерційний залишок.

Це простежується і за віковими ознаками. Найбільше ініціативу про червоний прапор підтримують люди пенсійного віку – 63%, молоді люди – 45%, трохи менше половини. Знову ж таки це переважно люди, які живуть на сході і півдні країни. І, що цікаво, найбільше людей ідею про червоний прапор підтримали не в Донбасі, а на півдні, перш за все – в Криму. І саме в Криму існує найбільша інерція радянських цінностей.

Через місяць-два ми будемо багато говорити про 20 років незалежності – що у нас є, що – не відбулося. І я заздалегідь скажу, що у нас є віковий лаг, лаг покоління 25-33 роки (це період, коли змінюється покоління). Пройшло 20 років, відбулося часткове оновлення, але все одно залишається радянська інерція. І на цій інерції грають політтехнологи. Їх можна за це критикувати, але це об’єктивно, і завжди буде спокуса грати на цьому.

Це була певна репетиція. Перед парламентськими виборами це знову будуть використовувати, але у трохи іншій формі.

Михайло Погребинський:

Хочу зауважити два моменти. По-перше, до всіх цих подій підтримка червоного прапора точно була менша, ніж після. Людям нагадали – технологічно підвищили підтримку. Як підняли й рейтинг якихось бовдурів із відповідних організацій.

По-друге, що каже Мирослав Маринович: «Під цим червоним прапором чинилися злочини, в тому числі і проти населення Західної України». Немає прапору, під яким би не чинилися злочини! Хто-небудь може назвати такий прапор, включаючи зірково-смугастий прапор, під яким би не чинилися злочини?

Тож посилання на те, що під цим прапором чинилися злочини – абсолютно неадекватне. Я не віруюча людина, але я звертаюся до пастирів – вони мають закликати бути толерантними. Потрібно возлюбити свого ближнього, не залежно від того, хороший він чи поганий.

Пан Фесенко сказав, що резонанс, викликаний законом, вже затих, і про нього згадають вже у наступному травні. Але попереду 22 червня, 7 листопада, і ця тема, скоріше за все, використовуватиметься для збурення суспільства. Вже є звернення до Конституційного суду по цьому закону. Які перспективи розгляду?

Володимир Фесенко:

Є тільки ініціатива, а не звернення. Юрій Костенко сказав, що він збиратиме підписи. Тому поки що це тільки політична ініціатива.

Якби забажали м’яко відмовитися від цього закону, то це можна було б зробити через Конституційний суд, але, знову ж таки, з урахуванням політичних обставин. Я не думаю, що це станеться. Найкращий спосіб, як свідчить наша політична практика, просто забути про неприємні речі. А юридично – просто пограються в цю тему. Щодо 22 червня, по-перше, немає обов’язкового законодавчого примушування вивішувати червоні прапори. Закон стосується 9 травня, але не 22 червня. А політично – якщо люди хочуть вийти на політичну демонстрацію під червоним прапором – це їхнє право. А люди з іншими переконаннями не мають права їм заважати. Комуністам можуть не подобатися червоно-чорні прапори українських націоналістів. Це право кожної політичної сили – використовувати свої символи, якщо тільки це не заборонено законом.

Михайло Погребинський:

Я пригадав, що у Львові цей день, 9 травня, об’явили днем пам’яті. Чорні стрічки – сумуємо. Але в тому ж чи наступному рішенні міської ради йшлося про те, що саме в цей день буде фестиваль пива. Я не вірю, як Станіславський. Або день жалоби, або фестиваль пива. Це що називається: «Батюшка, Вы либо крест снимите, либо трусы наденьте».

Тому навіть якщо буде звернення до Конституційного суду (а я думаю, що його не буде), то суд не буде цю справу розглядати. Це справа парламенту, а не Конституційного суду. Тут не порушені права людини, тощо.

Останнім часом комуністи кажуть, що варто заборонити «Свободу», а «свободівці» кажуть, що треба заборонити існування комуністів. Як ви вважаєте, чи покращить ситуацію в країні заборона діяльності цих партій?

Олег Покальчук:

Вони можуть говорити, що завгодно – це їхнє право. В усьому світі політичні сили говорять, що їхніх опонентів треба заборонити, бо «ми – цяці, а вони – каки». І говорити всі мають право в рамках, визначених законом.

Не буде заборони ні «Свободи», ні Комуністичної партії. Якщо владі почне бракувати розуму, і вона все «спустить на тормозах», то це означатиме, що той баланс сил, який вона з таким трудом наче встановила, моментально зруйнується.

Володимир Фесенко:

Не такі вони радикальні, як здаються. За деяким виключенням, на кшталт футбольних фанатів. Але вони інакше діють, у позапарламентський спосіб. Але я згоден, що ще треба розібратися, хто вчинив хуліганські дії.

«Свобода» просто брала участь у провокаціях. Але вони відображають частину ідеологічного аспекту. Вони виконують функцію випускання пари, певних протестних настроїв, але в такій ідеологічній формі.

Крім того, як це не парадоксально, і ті, й інші потрібні нинішній владі і для створення балансу, і для демонстрації плюралізму, і для певних політтехнологічних комбінацій.

Політика – парадоксальна річ. Так, серед прихильників КПУ є противники ініціативи про червоний прапор. Правда, не дуже багато. 1% зовсім негативно поставився до цієї ідеї, 4% – швидше негативно.

Так і свого часу серед прихильників Ющенка були люди, які виступали за державний статус російської мови, за об’єднання України з Росією.

Але в даному випадку – це політична гра. І ніхто не буде забороняти ці партії, хоча б тому, що це не зовсім по-європейськи. Крім того, ці настрої нікуди не подінуться – вони залишаться в суспільстві. І краще нехай вони відображаються політично на виборах, ніж у вуличних сутичках.

Михайло Погребинський:

Я за те, щоб якщо люди представляють якийсь прошарок суспільства, вони мають бути представлені в парламенті. Для цього потрібно зробити прохідний бар’єр 1%. Нехай вони краще говорять щось у парламенті і поступово цивілізуються замість того, щоб зривати стрічки.

Формально є ще одна причина, чому ніхто не буде серйозно ініціювати заборону цих партій. Якщо посилатися на документи, то це зробити неможливо, бо з документами все більш-менш нормально. Але якщо посилатися на конкретні дії конкретних людей, то можна прив’язати. Припустимо, «Свободу» заборонили, тож завтра вона називатиметься не «Свобода», а «Європейська свобода». І вони зареєструються і будуть собі надалі працювати.

Володимир Фесенко:

Так що нехай сплять спокійно і «товаріщі» комуністи, і панове націоналісти!












Copyright © 2002-2012 Киевский центр политических исследований и конфликтологии
Copyright © 2002-2012 Центр эффективной политики

При использовании материалов сайта ссылка на источник обязательна.






bigmir)net TOP 100