Перейти на главную страницу





главная страница | наши сотрудники | фотобанк | контакт
 



  Цели и задачи Центра  
  Текущий комментарий  
  Тема  
  Автор дня  
  Социология и политика  

  Аналитика  
  Социологические исследования  
  Публикации и интервью  
  Новости  


Есть ли политические и интеллектуальные перспективы у левых в Украине?

[25.04.03]

1 мая - День международной солидарности трудящихся - хороший повод поговорить о состоянии и перспективах левого движения в нашей стране. Что из себя на сегодняшний день представляет этот спектр украинского политикума: от "старых левых" - КПУ, СПУ, ПСПУ, до лево-центристов - СДПУ(О) и "Трудовой Украины"? Возможен ли ответ на новые политические, экономические, экологические и культурные вызовы, появившиеся в Украине, в рамках левого дискурса? Если да, то приведет ли это к появлению у нас "новых левых" в интеллектуальном и практическом плане?

Александр Хоменко, эксперт Института "Республика"

Щоб відповісти на це питання треба поглянути трохи в історію - можливо років на 10 назад. До падіння Радянського Союзу ті сили, які виступали проти системи, за демократизацію, чи за незалежність, назвали себе лівими в протистоянні з партноменклатурою, яка оттожнювалась з правими рухами. Власне, цей розподіл був вірний, бо ліві - це рухи соціальні, антисистемні, в той час як праві - це рухи конвенційні, статусні, які базуються на жорсткій суспільній ієрархії. Але десь на зламі 91-92 років відбулась своєрідна трансформація українського політичного дискурсу, тобто з лівими почали ототожнювати людей, які паразитують на радянській спадщині - з СПУ (у тодішньому її варіанті), з КПУ (пізніше реанімований) та різними дрібними комуністичними групами, які базувались, власне, на використанні спадщини КПРС. Хоча це абсурд, тому що СРСР був не соціалістичною, а державно-капіталістичною країною.

Основні праці лівих теоретиків, таких як Герберт Маркузе, Еріх Фромм, Гі Дебор, Жан-Поль Сартр, Ернст Блох в Радянському Союзі були заборонені на рівні з "Архипелагом ГУЛАГ" Александра Солженицына. Тобто їх читання було злочином - за це можно було отримати строк у таборі. Тому людей, які орієнтуються на радянську спадщину, абсурдно почали ототожнювати з лівими. Але цей абсурд, на жаль, став частиною нашої політичної практики. З одного боку, це була помилка, а з іншого, вона була свідомою, бо той клас нової буржуазії, який народжувався, який претендував на розграбування загальнонаціональної власності, захотів помаркувати цих людей у ліві кольори, аби не виникло справді лівої альтернативи. Ми бачили, що ті ліві, які ототожнювали себе з так званою лівизною, не завадили ні приватизації, ні катастрофічному падінню життєвого рівня українських трудящих. І, власне, ця ситуація, тобто коли існують так звані ліві, які виходять на свої демонстрації 1 і 9 травня, 7 листопада, покладають квіти до пам’ятника Леніну, а, по суті, ніякої загрози режиму не становлять, тривала до кінця 2000 року, коли дійсно в Україні почали з’являтися паростки лівого руху.

Це було спричинено двома обставинами. З одного боку, це була ситуація загальноукраїнської кризи. Тобто в цей час після організованного кучмівського референдуму весною 2000 року і вже на початку акції "Україна без Кучми" ті соціальні рухи, які, власне, клекотіли під товщею соціального життя, яке на позір здавалося таким мирним, таким спокійним. З іншого боку, це антиглобалістський рух, який почав набирати обертів у той час у Західній Європі і США. І це вибухнуло десь у зимку 2000 -2001 років. То був той час, коли нові ліві рухи почали виходити на поверхню. Не можна сказати, що до того часу не існувало нічого такого, щоб було альтернативою, скажімо, КПРСовській спадщині. Були дрібні маргінальні групи анархістів, троцкістів та інших відламів лівого руху. Але це були секти. Вони не були чинником масового політичного руху. Це були групи людей, які просто вивчали тексти, і які не становили небезпеки для системи.

Чому ми можемо говорити, що люди, які взяли участь у подіях зими 2000-2001 рр., ототожнювали себе з новими лівими. Хоча б тому, що один з найактивніших організаторів руху співкоординатор акції "Україна без Кучми" Володимир Чемерис є класичним представником нових лівих. Ідейні концепти, які були викладенні в його статтях, опублікованних в переддень акції в 1999-2000 років, це однозначно концепти нових лівих - це масовий соціальний рух, відмова від авторитаризму так званої керівної і спрямовуючої партії, відмова від капіталізму і перехід до соціалістичного суспільства, але в той же час відкидання більшовицької спадщини, яка не має нічого спільного з соціалістичним проектом. І ми бачимо, що в акції "Україна без Кучми" сегмент лівих був звичайно потужний. Там були присутні так звані "старі ліві" в особі Соціалістичної партії, яка в той час розпочала свою трансформацію, і зараз ми бачимо, що вона дійсно в окремих своїх сегментах наближається до ідеології "нових лівих". СПУ фактично вже не використовує прорадянську риторику, вже фактично відмовилась від такого мобілізаційного чинника як ностальгія за Радянським Союзом. Тобто ті люди, які ностальгують за СРСР не голосують за соціалістів. Але з іншого боку там було надзвичайно багато людей, які не були організаційно об’єднані, але ототожнювали себе з "новими лівими". За декілька місяців до тих подій влітку 2000 року ще до початку акції "Україна без Кучми" в Інституті "Республіка" відбувся цілий ряд семінарів, наприклад, по Франкфуртській школі. В жовтні 2000 року - семінар, присвячений Че Геварі. На них люди, які позиціонували себе як "нові ліві", отримали можливість ознайомитися, випрацювати свій спільний проект. І це вибухнуло в соціальній практиці - акцією "Україна без Кучми". Причому значна частина людей, які, по суті, є "новими лівими", соціальна позиція яких штовхає їх до практики "нових лівих", себе з ними не ототожнювали, також як і з жодною іншою політичною ідеологією.

Пам’ятаю відомий епізод, коли дрібні підприємці організували масову акцію протесту проти введення касових апаратів. Ми тоді намагались політизувати їх, якось долучити до того, щоб вони стали під якісь політичні прапори. Але вони дуже обережно до цього ставилися.Тобто заперечували це. Але, по суті, їхні соціальні вимоги трансформації соціально-олігархічної економіки в економіку народно-демократичного штибу як переходний етап досоціалістичного суспільства були вимогами "нових лівих".

Цей ряд можна продовжувати. Можна спитати про те, чому акція "Україна без Кучми" зазнала поразки? Відповідь - тому, що політична енергія мас, не опосередкована політичними структурами, була каналізована великими партійними конторами - виник такий феномен як Форум національного порятунку, з’явилися великі статусні партії, які абсолютно вписані в систему, які протистоять системі лише тому, що, брутально кажучи, з нею гроші не поділили. І ті великі партійні контори почали виступати нібито від імені нас, від імені людей, які стоять на Майдані. А у той же час у нас напевно не висточило якоїсь рішучості заявити відверто про те, що ми не є їхніми бійцями - ми є самі по собі. Ми - окрема політична сила, яка не потребує собі якогось політичного даху у вигляді тих партій.

Тепер цей новий лівий дискурс в українському політикумі існує в такому прихованому, імпліцитному стані, і частково іноді проривається на поверхню. В зв’язку з інтефікацією процесів глобалізації, у зв’язку з курсом нашого керівництва на вступ до Всесвітньої Торгівельної організації процеси формування "нових лівих" будуть прискорюватися. Бо що означає вступ нашої країни до ВТО? Відкриття внутрішніх ринків для західних корпорацій.

Що стосується нашої позиції щодо вступу України в НАТО. Ми як "нові ліві" за європейську інтеграцію України. Ми за те аби європейскі норми були впроваджені в українську практику. Ми за права меншин, за соціальні гарантії трудящих, за те, щоб Україна приєдналась до Європейської соціальної хартії, яка гарантує права профспілок, яка ставить жорсткі вимоги перед працедавцями, але ми проти інтеграції на умовах корпорацій. Проти того, щоб великий капітал визначав той формат, в якому б Україна інтегрувалася. В зв’язку з тим наше ставлення до вступу в НАТО неоднозначне. З одного боку, ми дійсно бачимо, що ця організація є певною мірою демократичним об’єднанням. Воно вимагає від своїх членів відсутність територіальних претензій до своїх сусідів, впроваджує серед своїх членів демократичну практику. Але ми до цього ставимося критично, бо будь-яка практика, базована на капіталі, по суті, не є демократичною. Хоча у них більше демократії, ніж у Росії або у Туркменістані. Ми категорично проти тих проектів, де НАТО виступає як знаряддя монополістичної буржуазії. Ми виступали категорично проти війни в Іраку, навіть пікетували американське посольство.

Думаю, український "новий лівий" рух буде переростати межі інтелектуальних гуртків. Бо зараз, після того, як акція "Україна без Кучми" фактично втратила свою енергетику, він повернувся знов до цього рівня. В цьому немає нічого поганого, бо в часи політичного затишшя політичні активісти завжди гуртуються в якісь групи. Масова соціальна практика виникає, коли є соціальний запит. А він на "нову ліву" ідеологію виникне, тому що сама дійсність, самі економічні обставини життя українських трудящих підштовхуватимуть їх саме до такого типу політичної стратегії.


Вадим Скуратовский, профессор Киевского Института театрального искусства имени Карпенко-Карого

На Украине, по моему скромному разумению, левого движения в собственном смысле этого слова нет. Есть исторические партии, которые некогда в начале прошлого века вышли из русла левого движения, но на протяжении столетия настолько эволюционировали в сторону русского, окрашенного якобы в социалистические тона, империализма, что всерьез говорить об этих партиях как о левых не приходится. Это в высшей степени несерьезно, потому что главной целью этих партий является восстановление советского квазисоциализма. И мне бы очень хотелось, чтобы наконец-то появилось новое левое движение, которое в новой украинской политической структуре должно одергивать распоясавшийся агрессивный институты частной собственности и избыточно агрессивной частной инициативы. К сожалению, я пока таких сил не вижу. Ну нельзя же всерьез относиться, например, к украинским комсомольцам.

Для меня лидер социалистов Александр Мороз так навсегда и останется в качестве ритора у памятника Ленину, когда в толпе - десятки портретов Сталина. Извините, это не левые, это просто российский имперский фашизм.

Но возможно, что в Западной Европе появится новое левое движение. Не знаю в каких формах. Может быть, оно будет при сильных экологических акцентах. И возможно, так или иначе, это откликнется на Украине. Но пока что я не вижу и на Западе убедительных левых сил. Потому что левый английский премьер-министр Тони Блэр, который пошел в русле старинной британской имперской традиции, показал, что говорить о нем как левом политике несерьезно.

К тому же нужно учесть, что кризис охватил все левое европейское движение. Он заключается в том, что к исходу 20 века последнее достигло всех тех целей, которые поставило, начиная с первых французских социалистов и немецких коммунистов, находившихся под влиянием Маркса и Энгельса. Возникла в сущности Западная Социал-Демократическая Империя. Но что должно дальше делать новым левым не понятно, потому что силы социального отчуждения продолжают работать. Более того, они в какие-то минуты становятся агрессивными. Возможно, новое левое движение их будет останавливать. Вот тогда на это кто-нибудь из украинских левых и откликнется.

А пока что я вижу советскую омерзительную ностальгию в дополнение с совсем уже гнусными конотациями - украинскими реверансами в российско-коммунистическую сторону. А там так называемый коммунизм давным-давно уже превратился в какой-то провинциальный вариант национал-большевизма. И суть этого национал-большевизма - поведение нашего землячка Лимонова - харьковчанина Савенко. Все это предельно несерьезно в отношении левых целей, но предельно серьезно в отношении какой-то новофашистской тоталитарной катастрофы в России.


Алексей Толпыго, эксперт Киевского Центра политических исследований и конфликтологии

Хочу начать с того, что с идеями западных левых философов у нас, к сожалению, знакомы мало. Само знакомство происходит следующим образом: человек прочел одну книгу и сразу решил, что он все уже знает. Я встречал много людей, которые прославляли того или иного философа, но после проверки выяснялось, что он прочитал из него всего лишь одно сочинение и считает, что этого достаточно. У нас эти идеи настолько плохо переварены, что говорить об интеллектуальном "новом левом" движении затруднительно.

Его практические перспективы тоже ограничены, поскольку нам надо решить проблемы "старых левых" - наладить экономику, социальную сферу, чтобы у нас были нормальные медицина, образование и т.д. Тогда уж и для нас такие проблемы, как антиглобализм, встанут на повестку дня. Для тех же студентов, среди которых "новые левые" идеи должны получить популярность, сейчас важнее, чтобы стипендия была повышена не на 4 гривни, а хотя бы на 40.

Что касается левого движения в Украине как такового, то, как мне кажется, основные сегменты здесь захвачены, т.е. у нас есть левые "ортодоксы" - коммунисты и лево-оппозиционная партия - социалисты, левая партия олигархического типа - объединенные социал-демократы. К сожалению, у нас отсутствует нормальная левая сила, которая была бы социал-демократической и не имела бы олигархического оттенка. Ее основные характеристики, касающиеся того, чем она должна отличаться от имеющихся в наличии, носят негативный оттенок. Она не должна быть наследником коммунистов, не должна быть создана крупным капиталом. Условия получаются настолько ограничительными, что создание такой партии сейчас невозможно. Вот есть социал-демократическая партия Буздугана. Но она не имеет никакого влияния и не будет его иметь в обозримом будущем.


Володимир Чемерис, член правління Інституту "Республіка"

По-перше, я не вважаю, що СДПУ(О) і "Трудова Україна" є лівими партіями чи хоча б лівоцентристськими. Це партії великого капіталу. Навіть це видно і по соціальному складу їх керівництва. Тому вони не можуть в силу цього відстоювати інтереси соціальних груп, які відстоюють ліві в класичному розумінні.

А відносно комуністів, соціалістів, партії Вітренко і ще якихось дрібніших утворень можу сказати, що вони сьогодні не можуть адекватно відповідати на виклики, які ставить економічна і політична ситуація, тому що ідеологічно залишились радянських часах. Я вже не кажу про комуністів, у яких на всі питання є достатньо догматичні відповіді.

У соціалістів, які більш гнучкі в цьому плані, нажаль теж не спостерігається ніякого інтелектуального пошуку нових, нестандартних відповідей, які би відповідали інтересам нових соціальних груп, з’явившихся за останні 10 років в Україні. Хоча в принципі я завжди покладав надію на соціалістів, на те, що з їх середовища могла би вийти нова думка. Проте нажаль мені здається, що переважна кількість складу Соціалістичної партії не дасть цього зробити з міркувань хоча б того, що там залишилась дуже велика кількість людей, які вступили в СПУ в момент її створення, коли була заборонена КПУ. Це люди, які мали своє коріння в останній. А активна молодь прийшла до соціалістів після президентських виборів 1999 року і особливо під час "України без Кучми". Проте багато з них потім або відійшли, або вийшли з СПУ.

Під час "України без Кучми", що дуже цікаво, багато цитувався Герберт Маркузе, який був одним із ідеологів революції 1968 року. Він активно тоді і вивчався, і читався, і цитувався участниками "України без Кучми". Багато хто із участників і спостерігачив порівнював 68 рік в Парижі з 2000-2001 рр. в Київі. Навіть у нас хлопці випустили таку листівку з зображенням стиснутого кулака, де було написано "Париж-68, Київ-2001". Так що сам рух "Україна без Кучми" був в першу чергу соціальним і до речі на нього дуже мало впливали політичні партії, як традиційно ліві, так і праві, навіть опозиційні. Він відповідав як раз вимогам нових соціальних груп, які - якщо висловлюватись термінологією того ж самого Маркузе - відчули себе аутсайдерами в теперешній ситуації, економічній і політичній.

Якщо говорити про інтелектуальні перспективи "нового лівого" руху, то вони є. Є вже не тількі перекладні статті західних лівих авторів, але і власне українських. І ми стараємось на сайті http://www.zmi.kiev.ua розміщувати їх.

Я не виділяв би зараз українських "новий лівий" рух в ясусь окрему річ. Бо перше, у такого руху є перспективи, якщо він входитеме в рух, який організовуватиметься на засадах антиглобалізму, де є не тількі ті, що називають себе лівими, але і праві, і центристи. Власне кажучі, "Украіна без Кучми" була спробою об’єднати людей від лівого спектру до правого - у нас там були і комсомольці, і соціалісти, і унсовці, і рухівці, а також велика кількість позапартійних. Думаю, що між ними є багато спільних моментів. В першу чергу це права людини - від соціальних до політичних. Це і антивоєнний рух (окремо від Вітренко), в якому є і троцькисти, і "Українське братство", і Спілка української молоді. У нас чомусь канали телебачення заполонила Вітренко зі своїми палкими промовами на захист Саддама Хусейна. А ми сказали, що проти диктатора Хусейна, але і проти війни. І не лише в Іраку, але і в Чечні, Палестині і во всіх інших точках світу, де іде війна. Тобто ми проти війни як способу вирішення всіх проблем.

Я думаю, що в такому середовищі в принципі і є перспективи "нових лівих". І достатньо великі, тому що після Франкфуртської школи (Маркузе, Фромма) інтелектуальні спроби "нових лівих" не зупинились. З’явилися і Ноам Хомський, і субкоманданте Маркос. В Росії теж є дуже цікаві автори і філософи - Тарасов, Цвєтков, Кагарлицький. В Україні - Олександр Хоменко, Андрій Підпалий. Свою скромну фігуру я не буду згадувати. Є дуже цікавим середовище українських троцькистів - Олег Вєрнік. Також є цікавий автор Вадим Галиновський.

В західному світі ліве середовище вважається більш інтелектуальним ніж праве. А у нас ситуація була така, що певний час ліва ніша була окупована "старими лівими", які нічого нового не могли говорити окрім як цитувати і інтерпретувати старих класиків. Тепер я бачу, що з’являється якась така нова інтелектуальна думка, яка буде рухатись далі.

А зараз я хотів би сказати про те, які українські соціальні групи можуть підтримати "новий лівий" рух.

Територіально той електорат, який зафіксували останні парламентські вибори, відповідає поділу на "старих лівих" і "старих правих". Південь і Схід - це, звичайно, електоральне поле "старих лівих". "Нові ліві" виражають інтереси таких соціальних груп як інтелігенція, студентство і робітники. Якщо говорити про селянство, то у нас ситуація з ним трошки інакша ніж на Заході. Питання полягає в тому, що у нас не те селянство.Якщо у них - фермери, то у нас про фермерів дуже важко говорити. Тому селянство Центральної, Південної та Східної України зараз не може бути електоратом правих, але вони орієнтуються на "старих лівих". Я думаю, що соціальні групи, які можуть підтримати "нових лівих" знаходяться в містах. Там же знаходяться і джерела інтелектуальної думки. В перспективі електорат "нових лівих" буде в містах, незалежно від того буде це Львів, Донецьк, Київ або Херсон. Справа в тім, що у нас на виборах ще не було "нових лівих". Повинен пройти певний час для того, щоб вони з’явились в якійсь формі на електоральному обрії.

Тут як раз власне проблема СПУ, з якої, я думав, може вирасти новий рух, нова думка - вона не стала міською партією, а залишилась селянською. Я порівняв результати соціалістів на виборах 1998 р. і 2002 р. У них в 98 році в містах, навіть в Київі, було більше голосів ніж зараз. Хоча мені здовалось, що повинно бути навпаки, тому що акція "Україна без Кучми", в якій вони брали дуже потужну участь, проходила в Києві. Але насправді там єлекторат зменшився, але зрос у селах Центральної України. Тут можна говорити, що їх медіа-опора - це "Сільські вісті". Але тут є і інше. Можна подивитися навіть на вершину списку СПУ: Мороз - це авторитет для міста і для села, але в верхівці списку партії була тільки одна людина, яку можна оцінювати як міську - Юрій Луценко. А скажімо, Валентина Семенюк чи Бокій, чи інші прізвища - всі ці люди вихідці з села, а не з міста.

"Новий лівий" рух розвивається саме в міському середовищі, саме серед інтелігенції і студентства. Думаю, що зараз він має певною мірою перекинутись і на робітників.

Що до мене, то я все-таки не ототожнюю себе з лівим чи правим не тому, що я боюся того чи іншого слова... Скажімо антиглобалістський рух не є однозначно лівим чи правим, хоча там значна перевага лівих. Тому би я не називав себе лівим чи правим в такому ключі. Я не знаю, як себе називати навіть.

Відносно української ідеї. Якщо можна її якось сформулювати, то на початку 90-х років вона звучала як - незалежна Україна, тепер вона звучить як демократична Україна. І ця ідея в такому вигляді абсолютно близька для багатьох лівих і для багатьох правих.


Василий Стоякин, директор Центра политического маркетинга (Днепропетровск)

Сейчас в Украине левый спектр делится на несколько сегментов. Первый, ярко выраженный - это наиболее консервативная часть коммунистов, объединенных в несколько групп, преимущественно сталинистского направления (Коммунистическая партия большевиков Украины и другие подобные мелкие группы). Насколько я понимаю, они в нынешнем своем состоянии, т.е. крайне малочисленном и невлиятельном, будут существовать вечно. По опыту западных стран видно, что в этой среде постоянно происходит водоворот людей, которые туда приходят и уходят. Они существуют не как политическое движение, а как тоталитарная секта. Естественно, никаких новых идей в их рядах не появляется принципиально. Они главным образом изучают произведения классиков, причем старательно их не понимают.

Вторая группа - это маргинально-радикальная коммунистическая оппозиция, которая иногда используется властью, а иногда играет собственную игру. Самая яркая фигура из этого спектра - лидер ПСПУ Наталия Михайловна Витренко. Кроме того там есть масса мелких групп типа троцкистов и анархистов - например, "Робітничий спротив". Они пытаются налаживать отношения со своими западными аналогами, и это у них неплохо получается. Но дело в том, что и на Западе их коллеги тоже маргиналы. По всей зажравшейся Европе удается собрать 2000-3000 человек, которые участвуют в демонстрациях так называемых антиглобалистов. Кстати, говоря, в таких демонстрациях принимают участие и украинцы. Какие-то радикальные группировки в случае редких изменений общественного сознания могут вылезти на поверхность, как это было в Штатах и Европе в конце 60-х - начале 70-х гг. Но молодежь, которая привлекается в эти группировки, довольно быстро либо полностью маргинализуется и уже не состоянии заниматься какой-либо деятельностью, кроме как употреблять наркотики и алкоголь, либо же из них вырастают люди типа Билла Гейтса, который в молодости, помнится, тоже баловался левыми идеями.

Третья большая группа - это группа реальной политики. В нее входит более радикальная часть, представленная социалистами Александра Мороза, более консервативная часть - коммунистами, более модернистская часть - социал-демократами, хотя СДПУ(О), в традиционном понимании этого слова, к левым отнести очень тяжело. Эта партия, по-моему, ближе к либералам. Все эти группы в силу того, что участвуют в реальной политике, радикализмом не отличаются. Даже когда речь идет о социалистах. У них совершенно разные перспективы, о которых говорить тяжело.

Безусловно, наиболее близки к выдвижению новых идей и к даче новых ответов - "модернисты". Это могут быть какие-то социал-демократические группы, которые незаметны сейчас - как группа Буздугана. Это могут быть и объединенные социал-демократы, если их идеологическая работа в этом направлении будет продвигаться вперед.

Что касается консерваторов, то, понятное дело, коммунисты сейчас просто вымирают. А будущее социалистов трудно определить.

Что можно сказать в общем обо всем спектре левого движения, так это то, что в подавляющем большинстве он являет собой прямое отражение настроений огромных масс населения страны.

Заметно, что, например, социалисты умеют создавать информационные поводы, как это было с "кассетным скандалом". Мороз тогда создал атмосферу, в которой его партия смогла преодолеть 4% барьер. Хотя она должна была вообще исчезнуть из парламента.

Что касается социал-демократов, то они держатся на поверхности по другим причинам. Если говорить об СДПУ(О), то это значительные финансовые вливания в организационную работу и активная реклама социал-демократических идей, которая позволяет партии сохранять определенный уровень влияния.

Если экономический рост будет продолжаться, а вследствие этого будет улучшаться благосостояние украинцев, то многим левым силам придется делать какой-то новый идеологический выбор - становиться либо более консервативными, либо более либеральными.

Если говорить о перспективах "новых левых" в Украине, то я хотел бы отметить, что не очень хорошо понимаю, кто они такие. Левые, которые появились на Западе в конце 60-х, были следствием определенной интеллектуальной традиции, сложившейся в марксистской среде. О каких левых можно говорить сейчас, я не очень-то хорошо понимаю - просто не вижу у нас такой интеллектуальной традиции. К тому же и настроя сейчас такого нет. В числе "новых левых", действительно, могут фигурировать какие-нибудь анархо-экологисты, если бы там была соответствующая ителлектуальная традиция. Возможно сейчас она и появляется.


Антон Фінько, експерт Київського Центру політичних досліджень і конфліктології

Найбільш оптимальним варіантом політичного розвитку для України вважаю прихід до влади потужної демократичної лівої партії. Такий варіант розвитку подій відповідав би європейським стандартам. Під "демократичною лівою партією" маю на увазі соціал-демократів.

Очевидно, що це неможливо поза встановленням в Україні повноцінної демократії в рамках запровадження механізмів політичної відповідальності. Звісно, суто європейський сценарій у нашій країні сьогодні видається, скажімо так, не надто узгодженим з вітчизняними умовами. Проте звідси аж ніяк не випливає, що найбільш відповідальні представники української еліти та контреліти мають відмовитись від того, щоб крок за кроком наближатись до цієї чудової як самий комунізм та осяяної світлом гуманізму мети.

Було б, на мій погляд, дуже добре, якби налагодився "конструктивний і плідний діалог" між центристськими силами, з одного боку, та поміркованими лівими - з іншого. Особливо йдеться про центристів, які не зацікавлені в посиленні в Україні правопопулістської, ультранаціоналістичної ідеології.

Часом доводиться чути: "великий бізнес", що представлений у центристському середовищі, не здатний до будь-якого діалогу з лівими. Не маю наміру ідеалізувати й апологетизувати будь-який великий капітал, зокрема, вітчизняний. Але, думаю, що у громадській думці сформувався хибний стереотип, що всі підприємці середньої руки та дрібні крамарі - це буцімто якісь агнці та невинні мученики, а великий бізнес, навпаки, складається з чистесеньких монстрів. Можливо, що такі настанови є наслідком непрозорої атмосфери, що склалась у сфері регуляторної та податкової політики України. Досвід, однак, свідчить, що брутальні порушення соціального законодавства можливі як на великих на підприємствах, так і на дрібних і середніх. Але у новітній європейській історії є приклади, коли саме організований великий бізнес через різноманітні й дуже непрості компроміси в рамках системи "соціального партнерства" налагоджував відносини з профспілковим рухом. На цих підвалинах сформувалася, зокрема, й модель "шведського соціалізму".

Великий підприємець так чи інакше не може контролювати кожного працюючого. Через це він за певних політичних умов може виявити зацікавленість у встановленні партнерства з організованими представниками найманих працівників в особі профспілок. Окрім того, великий бізнес, якщо його представники мають бодай дещицю відчуття відповідальності, здатен здійснювати проекти, що мають загальнонаціональне значення.

Можна скільки заманеться ганити європейських соціал-демократів за "бюрократизм" та "безкрилість" їх політичного досвіду. Однак за всіх їх недоліків властиве соціал-демократам прагнення до міжкласової рівноваги і соціального миру видається чимось набагато привабливішими, ніж будь-які ідеї класової диктатури. Я маю на увазі не тільки модель радянського "соціалізму", але й позицію тих представників міжнародної фінансової верхівки на кшталт керівника МВФ Хорста Келлера, котрі під гаслами святої і непогрішної лібералізації і запровадження "суворої податкової дисципліни" закликають відмовитись від "негнучкого ринку праці", "сильних профспілок" та "надто дорогої" пенсійної системи у Європі. Будь-яка ідеологія класового панування, чи та, яка здійснювалась у нашій країні колись під приводом "диктатури пролетаріату" (являючи собою радше диктатуру номенклатурної бюрократії), чи та, яка сьогодні нав’язується неолібералами-"ласеферістами", справляє, щиро кажучи, однакове огидне враження.

Як приклад, на мій погляд, відповідальної та соціально налаштованої позиції представника великого українського бізнесу, напевно, може правити підхід Ярослава Сухого щодо соціального законодавства. Дозволю собі навести розлогу цитату з інтерв’ю цього депутата, який у Верховній Раді (фракція об’єднаних соціал-демократів) представляє інтереси роботодавців запорізької "Мотор-Січі", де працює 27 тисяч робітників. Обстоюючи колективно-договірні відносини в рамках нового законопроекту, він підкреслює: "...є велика різниця між найманими працівниками великого підприємства і малого, державного і приватного. Наймані працівники великих промислових підприємств, можливо, мають меншу зарплату, але вони більш соціально захищені, у них, як правило, є одна сильна профспілка. Я переконався, що на тому підприємстві, де є дві-три профспілки, як правило, немає злагоди, і, відповідно, немає належного захисту їх членів.

Сьогодні на малих і великих підприємствах взаємовідносини між роботодавцями та найманими працівниками повинні регламентуватися виключно законом. Якщо це буде, тоді ми зможемо сказати, що дали українським громадянам шанс вижити і пристосуватися до тих процесів трансформації, що відбуваються у нас на очах. На сторожі колективно-договірних засад стоїть відповідний закон... Можна не тільки подавати в суд, але й отримати судове стягнення з того керівника, який їх не виконує або не хоче підписати.

Договір має бути обов'язково підписаний. У законі чітко виписано процедуру укладення договорів на малих підприємствах. Якщо немає профспілки, то є уповноважений. Є також профспілка, яка відстоює інтереси малих підприємців, в т. ч. найманих працівників, незалежно від форми власності".

Тепер щодо "інтелектуальних перспектив" лівих сил. Складність ситуації в Україні полягає, як відомо в тому, що у нас перервані майже усі історичні ідеологічні традиції, зокрема ліві (з правого флангу збереглася у напівзаконсервованому стані традиція ОУН/КУН, але, щиро кажучи, зважаючи на нещодавно виявленні прикрі факти, для міжнародної репутації України було б краще, якби вона б якомога скоріше остаточно зійшла нанівець).

Тож серед сучасних українських (як і російських) лівих майже немає тих, хто є спадкоємцем автентичної лівої традиції. Кадровий склад лівих партій здебільшого складається з людей, які мають суто радянське минуле та, відповідно, суто радянські морально-психологічні настанови. У сьогоднішніх умовах, коли потрібно ефективно проводити виборчі кампанії, влаштовувати демонстрації і мітинги (а якщо потрібно - то й страйки) весь цей досвід не працює і працювати не може. Адже за радянських умов нічого цього не було потрібно - всі організаційні заходи влаштовувались у примусовому, директивному режимі.

В СРСР на момент перебудови лишалося буквально декілька громадсько активних діячів, які вийшли з сімей, пов’язаних з автентичною лівою традицією (як більшовицькою, так і меншовицькою соціал-демократичною), що вижили в умовах терору 30-40-років. Це, зокрема, такі різні люди як Єгор Яковлєв, Лен Карпінський, Дмитро Затонський, Олег Трояновський, Рой Медведєв, Михайло Шатров, Михайло Восленський, Юстас Палецкіс, Марью Лаурістін.

В Україні також не збереглося жодного діяча, який представляв традицію українського "націонал-комунізму". Окрім того, на західних землях країни після проголошення незалежності та за часів перебудови нікому й на думку не спало відновлювати традиційні ліводемократичні партії (УСРП, УСДП). Замість цього було створено бозна скільки націонал-демократичних структур - здебільшого недолугих і напрочуд безпорадних.

Радянська догматична версія марксизму ("марксизм-ленінізм") мала, можливо, не більше відношення до автентичної лівої традиції і до марксизму, ніж "вчення чучхе". Це був трохи модифікований сталінський догматичний "короткокурсний" покруч. Російський марксизм, насправді, вмер ще в 30-х роках із знищенням представників "бухарінської школи" та інших теоретиків з ряду "віруючих" марксистів.

Сьогодні більшість пострадянських суспільствознавців - у минулому марксистів-ленінців - зреклися колишніх ідеалів. Багато з них удають великих націоналістів або лібералів. Інша частина, яка, попри виклики долі, зберегла вірність, марксизму-ленінізму, майже нездатна на формування якогось інтелектуального лівого продукту. Адже ідеологія радянського комунізму, як слушно зауважував Ноам Хомскі, лише обгрунтовувала специфічно російську стратегію модернізації відсталого суспільства. З такого погляду вона, повторюємо, не могла мати цілком лівого, в європейському розуміння цього слова, характеру. За сучасних умов, коли потрібна жива та конструктивна ліва демократична ідея, вся ця радянська спадщина, ясна річ, виявилась нежиттєздатною.

За радянський час ми (якщо під "ми" розуміти радянських українців та радянських росіян) домоглися докорінної дискредитації марксизму - запозиченого нами та успішно спотвореного суто західного вчення. Тепер деякі колишні функціонери КПРС-КПУ та прибічники ленінізму, що "перефарбувалися" в найбільш цинічний спосіб, доводять, що, певна річ, в усіх нещастях, які спіткали нашу країну, винна теорія Маркса.

Гадаю, що нині в Україні поступово формуватиметься нова демократична ліва інтелектуальна субкультура. Її основою буде освічена урбаністична студентська молодь, яка намагатиметься відтворювати зразки поведінки європейської лівиці різних напрямів. Дітлахи почнуть читати Герберта Маркузе та Габермаса з Апелем, Валлерстайна з Хомскім, усіляких інших "нових лівих" і так далі. І хай собі читають. До цієї спадщини почнуть звертатись й деякі молоді діячі з націоналістичного середовища, які відчуватимуть розчарування у націонал-демократичній ідеології. Взагалі, подальше укорінення буржуазних відносин неодмінно викликатиме у середовищі більшості мислячих осіб критичну рефлексію, яка матиме приховане або відкрите ліве етичне забарвлення.

Зараз уже в Україні існують рухи усіляких антиглобалістів, неотроцькістів. Там є чимало здібних людей. Будемо сподіватись, що з цього середовища рекрутуватимуться здібні ліводемократичні теоретики, які зможуть докладно проаналізувати соціальну ситуацію в Україні в контексті сучасних глобальних змін. Важливо, щоб їх думка мала широкий громадський розголос. Маю також надію, що середовище лівих радикалів, яке зараз формується, лишатиметься вірним демократичним ідеям і не збочить до екстремізму.

Нарешті, є, на мій погляд, ще одне джерело, хоч і не найвагоміше, для формування цінностей демократичної лівиці в Україні. Йдеться про те, що вже сьогодні у нас надано поштовху процесу переосмислення національної історії та національної ідентичності. Ті історичні концепції, які були "накинуті" суспільству деякими націонал-демократами, себе вичерпали. Впадає в око їх часто-густо штучний, міфологічний та застарілий характер. Актуалізація уваги до спадщини Юліана Бачинського дає змогу зрозуміти, якою була роль соціал-демократів та демократичних соціалістів кінця ХІХ - початку ХХ століття у формуванні історичного проекту під назвою "незалежна Україна". З цього погляду маю також згадати публікацію в історичній серії "Спадщина" книги Джона-Пола Хімки "Зародження польської соціал-демократії та українського радикалізму в Галичині", біографії Богдана Кістяковського, підготовленої Сьюзен Хейман, спогадів Івана Макуха та Антона Черенецького. Думаю, що на часі є підготовка фундаментальної і виваженої біографії такого непростого діяча як Володимир Винниченко. Так само я згоден з Володимиром Малинковичем щодо конче потрібного, неупередженого й грунтовного дослідження історії меншовизму в Україні.


Олег Верник, председатель независимого профсоюза "Захист праці"

Мне очевиден коллапс традиционных левых партий. Этому есть много причин. С одной стороны эти партии, прежде всего КПУ, ПСПУ, частично КПРС, возникли на базе ностальгических идей и переживаний огромной части населения Украины, преимущественно пожилого возраста - тех людей, материальное положение которых резко ухудшилось в связи с антинародными реформами. С другой стороны их электорат - это русскоязычная часть населения страны, проживающая в Центре и на Юго-Востоке Украины, которая соединила в себе ностальгию по Советскому Союзу и по социальным поддержке и гарантиям с российским имперским сознанием. Поэтому есть логика в том, что мы называем эти силы красно-коричневыми.

Красное - это сталинистский, жесткий, авторитарный образец, который они называют почему-то социализмом. Коричневое - реставрационистские, имперско-шовинистические тенденции. Фактически это не красная идеология, а идеология возрождения Российской Империи под красным знаменем Советского Союза.

И третий фактор, который очевидно влияет на ситуацию в этих партиях, - это та социальная сила, которая выступила инициатором возрождения КПУ и ПСПУ. А именно та часть политико-социальной бюрократии, которая оказалась выброшенной за борт капиталистической реставрации и не нашла себя в условиях нового периферийного капитализма.

Причины коллапса этих партий очевидны - пожилые люди умирают, из-за этого теряется электоральная база, нет попыток выхода в слои западноукраинских пролетариев и молодежи, потому что нет отождествления левой (коммунистической и социалистической) идеи с идеей национальной, т.е. украинской. Первая во многом воспринимается на Западной Украине как идея пятой колоны российского империализма. В этой ситуации традиционные левые партии ограничили и сами себя, и возможности усиления своих позиций в западном и центральном регионе страны.

Есть еще четвертый - экономический - фактор. Российский империалистический капитал, который, начиная с 1993-94 гг., фактически рассчитывал на левые партии, как на те силы, которые позволят некоторым образом восстановить единое экономическое пространство в виде какого-то союза братских народов или в виде какой-то другой фишки. Сейчас они перестали спонсировать левые партии. Из-за этого и идет процесс маргинализации этих сил, количество участников митингов которых с каждым годом все уменьшается - пожилые люди не могут уже хотя бы два раза (1 мая и 7 ноября) в год выходить на них. Сегодня российский капитал уже работает с правительственными и пропрезидентскими партиями, прежде всего с СДПУ(О), "Трудовой Украиной" и другими структурами.

Очевидно, что этот вакуум должен быть кем-то заполнен, и мы не можем не видеть в этом потребность и социальный заказ. К тому же социальная проблематика активно занимает некоторые партии пропрезидентского и оппозиционного спектра. Достаточно серьезную работу по формированию привлекательного левого имиджа проводит СДПУ(О). Просто очевидно, что они пытаются предстать в виде партии западного социал-демократического типа. Для этого ведется серьезная работа над имиджем партии и над ее программными документами. С другой стороны блок Юлии Тимошенко и социалистическая партия Александра Мороза также борются за эту левоцентристскую сферу политического рынка.
Новый имидж - это чрезвычайно сложная проблема. Он может быть создан в различных ипостасях. Вы упомянули в своем вопросе "новых левых". Это понятие не совсем конкретное. Если мы говорим о традициях "красного мая" 1968 года, то имеем в виду западноевропейско-американскую традицию революционного марксизма и гошизма.

С другой стороны это спрос на умеренную социал-демократию западного образца. Это совершенно другая парадигма. Очевидно, что какие-то сектора традиционных левых партий могут выступить инициаторами формирования традиционной левой марксистской парадигмы в Украине, но они очень незначительны. Вероятно, спектр "новых левых" будет заполнен какими-то молодежными антиглобалистскими инициативами, над которыми мы, и я в том числе, работаем. А также антивоенными, экологическими, правозащитными инициативами. Но это будет не реанимация, но совершенно новый проект радикально-левого дискурса западноевропейского образца. В "новое левое" движение придут молодые и новые люди. В нем не будет традиций КПУ и сталинизма.
Реставрация капитализма породила и усложнение жизни пролетариев, но сами органы самоуправления и защиты рабочих - независимые профсоюзы за эти 10 лет не развились до более-менее серьезного уровня. Все независимые профсоюзные инициативы рано или поздно просто обречены, сформировать поток классово-профсоюзного движения. Возможно, молодежный вектор "нового левого" движения, и профсоюзный вектор каким-то образом могут быть объединены. Возможно, сюда будет добавлено и экологически- правозащитное направление.
Вероятно, что новая модернизированная сила на левом фланге появится, причем их будет сразу две. Одна из них будет представлять из себя что-то по типу западноевропейской социал-демократической партии. Это может быть трансформация СПУ или СДПУ(О). Плюс новая левая сила, основанная на молодежном радикальном дискурсе.



Тема







ОТКРЫТОЕ ПИСЬМО в защиту чести и достоинства русского языка - [30.01.2005]



Закрытие IV сессии парламента Украины - [15.01.2004]



Выборы-2003 в России и их влияние на Украину - [10.12.2003]



К вопросу о ксенофобии в Украине - [25.11.2003]



Украина между ЕС и ЕЭП: от "столкновения интеграций" к их совместимости - [15.10.2003]



ЕЭП станет эффективным образованием, если будет работать в формате 1+1. Интервью с Вадимом Карасевым, политологом, директором Института глобальных стратегий - [01.10.2003]



Какая избирательная система позволяет лучше учитывать интересы регионов Украины? - [24.09.2003]



Вступление Украины в ЕЭП: за и против - [17.09.2003]



11 сентября - [11.09.2003]



Власть и левая оппозиция: от конфронтации к поиску компромисса в проведении политической реформы - [29.08.2003]



Станет ли Украина великой курортной державой? - [01.08.2003]



Политическая реформа: какие права должны быть закреплены за президентом? - [25.07.2003]



Политическая реформа в Украине: депутаты подводят первые итоги - [15.07.2003]



"Волинь. Знак біди": українські депутати про фільм і про національне примирення українців і поляків - [04.07.2003]



Украинские и российские политологи о политической реформе в наших странах - [01.07.2003]



Украинская политика и политики. Взгляд Сергея Маркова - [24.06.2003]



К вопросу о спонсорской помощи украинским независимым проектам - [17.06.2003]



"Київський лист" 1968 року - [05.06.2003]



Санкт-Петербургу 300 лет - [02.06.2003]



13%-ая ставка единого налога с физических лиц: положительные и отрицательные моменты - [28.05.2003]



Волинська трагедія 1943 року. Яким має бути український крок до примирення з Польщею - [21.05.2003]



К вопросу о возможной отправке военного контингента Украины в Ирак - [19.05.2003]



Новые левые. Интервью с политологом, бывшим диссидентом Владимиром Малинковичем - [02.05.2003]



Есть ли политические и интеллектуальные перспективы у левых в Украине? - [25.04.2003]



Вступление Украины в ВТО: за и против - [22.04.2003]



Президент и оппозиция: точки соприкосновения и расхождения на пути политической реформы - [16.04.2003]



Мир после войны в Ираке. Взгляд Александра Дугина - [14.04.2003]



Информационная война между США и Ираком - [09.04.2003]



Война между Америкой и Ираком: военный аспект - [08.04.2003]



Так все же, является ли Украина участником антииракской коалиции? - [02.04.2003]



Готовы ли СДПУ(О), "Трудовая Украина" и блок "Наша Украина" жить в условиях "пропорционалки"? - [27.03.2003]



Какими могут быть последствия для мира и Украины в случае начала военной операции США в Ираке? - [18.03.2003]



Скандал вокруг возможной фальсификации бюджета- 2003: политические последствия. - [18.03.2003]



Что должна гарантировать Хартия региональных языков и языков меньшинств? - [12.03.2003]



Законодательная инициатива Президента, касающаяся проведения политической реформы - [07.03.2003]



Мартовский съезд оппозиции - [04.03.2003]



Программа правительства Виктора Януковича - [04.03.2003]



Украина вместе с Белоруссией, Россией и Казахстаном создадут Организацию региональной интеграции - [28.02.2003]















Copyright © 2002-2012 Киевский центр политических исследований и конфликтологии
Copyright © 2002-2012 Центр эффективной политики

При использовании материалов сайта ссылка на источник обязательна.






bigmir)net TOP 100